Українське бароко й особливості української культури періоду першого національного відродження

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIH ст.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ:

1. На розвиток культури к. XVII — п. XVIII ст. великий вплив мала національно-визвольна боротьба українсько­го народу 1648-1657 pp. та її соціально-економічні та політичні наслідки.

2. Перебування українських земель у складі різних держав, гальмування культурного процесу в Україні з боку іно­земних держав —Польщі та Росії.

3. Культура обох частин України — Правобережної та Лівобережної зазнавала впливу тих держав, у складі яких вони перебували.

4.Культура України, в свою чергу впливала на культуру держав, у складі яких перебувала Україна, відбувалося взаємозбагачення культур.

5. Значний вплив на розвиток культури України загаль­ноєвропейських процесів: реформації, просвітництва та зростання реалістичних тенденцій.

6. Хоч на Гетьманщині, на Правобережжі та на землях Західної України культурні процеси відбувалися в різних умовах, під владою різних держав, але не було поруше­но єдності національної культури.

7. Посилюється національний гніт, гоніння української мови, звичаїв, традицій тощо.

ОСВІТА.

1. При церквах, монастирях продовжували діяти початкові школи, в яких навчалися діти міщан, козаків та духо­венства.

В початкових школах навчали грамоти і лічби. Поблизу церкви будувалася шкільна хата, де жив "пан дяк" — учитель, обраний парафією.

2. Наприкінці XVII — початку XVIII ст. вже в кожному селі були школи. Сільські громади своїм коштом утри­мували вчителів, шкільні приміщення.

3. Служителів церкви, державних службовців готували колегіуми: Чернігівський (заснований у 1700 p.), Харківський (1727) Переяславський (1738 p.).

4. Осередками вищої школи були: Львівський університет (заснований у 1661 р.) Києво-Могилянська колегія у 1701 році одержала звання академії.

5. Зі стін Києво-Могилянської академії вийшло чимало визначних вчених і письменників; Л. Баранович, І. Гізель, Й. Галятовський та ін.

6. У першій половині XVIII ст. в академії навчалися ви датні вчені:

Андрій Денисов — основоположник російського докумен­тального джерелознавства,

М. В, Ломоносов — великий російський вчений, у 1733 році вивчав рукописні твори академії,

Г. С Сковорода — український філософ, навчався в ака­демії у 1738 1850 рр,

Я. П. Козельський — український філософ, навчався в ака­демії у 1744 1750 pp.,

В, Г. Григорович-Барський — відомий мандрівник, який 24 роки мандрував по світу і залишив цікавий опис своїх мандрівок.

7.Києво-Могилянська академія відіграла значну роль у ро­звитку вищої освіти, у ній щороку навчалося близько тисячі учнів не тільки з України, а й із сусідніх країн — Росії, Молдови, Болгарії, Греції тощо.

8. Розквіт Київської академії, тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніше цей навчальний заклад був перетво­рений на вищу духовну школу.

9. Мовна політика російського та польського урядів була антиукраїнською:

• 1696 р. — у Польщі було видано закон, який виклю­чав українську мову з адміністративного використання, зберігши її в церковній справі.

• 1720 р. — царський уряд заборонив книгодрукування українською мовою.

КНИГОДРУКУВАННЯ.

Для розвитку культури й освіти велике значення мало книгодрукування.

У другій половині XVII ст. в Україні діяло 11 друкарень: Києві, в Новгород-Сіверському, Чернігові, Львові та ін.

Київ стає одним з найбільших центрів друкарства. Дру-сарня Києво-Печерського монастиря займала перше місце іа кількістю видань в Україні,

В другій половині XVII ст. тут було надруковано понад 100 видань, великих за обсягом книг з чітким шрифтом, оздоблених заставками, орнаментами, гравюрами.

Видавалися книги різного змісту: релігійні (служебники, євангелія, патерики), історичні твори, полемічні і художні тощо.

Найбільшою популярністю користувалися книги: "Києво-Печерський патерик" (1661 p.), "Синопсис" (1674 р.) та ін.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, художньої, історичної літератури.

НАУКА.

1. Широко розроблялися проблеми філософії. Передові вчені того часу осмислювали тогочасну дійс­ність, вірили в силу і могутність людського розуму:

• І. Кроковський — читав курс філософії у Київській колегії у 1685 1689 pp.

• Інокентій Половський — викладав філософію у Київській колегії наприкінці XVII ст.

• Афанасій Милославський — у своєму творі "Навчальна . філософія" (кін. XVII ст.) висвітлював питання моралі

С Яворський — провідний український філософ, підготу­вав для слухачів Києво-Могилянської академії підручник "Скорочення змішаної математики".

2. Розвивалася історична думка. Продовжувалося написання літописів:

— літопис Самовидця (описано події 1648-1702 pp.);

— літопис Григорія Граб'янки про вювольну боротьбу українського народу;

— літопис Самійла Величка (охоплює події в Україні з другої половини XV ст, до початку XVIII ст.;

— Межигірський літопис, в якому дається опис подій на Київщині і Волині з кінця XIV ст. до 1700 р.

3. Розвивалася історіографія. Видатними творами були:

— "Хроніка з літописців стародавніх" Феодосія Сафоновича (була опублікована у 1672 p.). Описано події, які відбувалися в Україні з кінця XIII до кінця XVII ст.

— "Синопсис" невідомого автора (надрукований у 1674 р.)

ЛІТЕРАТУРА.

1. У другій половині XVIII ст. були поширені творі релігійно-морального характеру.

Прикладом цього напрямку в літературі є творчісті Антіна Радивільського — відомого релігійного про повідника, який написав дві збірки недільних проповідей "Огородник Марії Богородиці" (1676 p.), "Вінець Христо вий" (1688 p.). Писав зрозумілою, доступною простим людям мовою

2. Видатним письменником цього періоду був Феофан Прокопович — полеміст, викладач поетики в Київській академії.

Він добре володів поетикою слова, його твори високо ліричні, особливо у віршованому описі Дніпра, Києва та його околиць.

Його творчості характерний високий патріотизм, любов до землі й історії свого народу. Написав історичну п'єсу "Володимир".

3. Поширеною була творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села на "пропітаніє". Вони складали сатиричні вірші, в яких крізь сміх і народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

4. В кінці XVII — початку XVIII ст. розвинулася віршова­на сатирична література, в якій викривалися свавілля панів, несправедливість, зажерливість, хабарництво суддів тощо.

5. Поширення набули вірші на історичну тематику, особ­ливо про визвольну боротьбу українського народу проти гнобителів. Було складено багато поезій, які ви­користовували для співу: про Сагайдачного, Б. Хмель­ницького, І. Мазепу та ін.

МУЗИКА.

Була розвинена церковна музика. В цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів. Український композитор М.Ділецький написав "Грама­тику музикальну" (1677 р.), в якій розробив основи ба­гатоголосного співу.

В Києво-Могилянській академії були поширені хоровий спів та гра на музичних інструментах, існував хор і ор­кестр. Тут вивчали нотну грамоту.

У 1738 році було засновано вокальну школу у Глухоні, пізніше її було переведено у Переяслав, а згодом --до Києва. Тут навчалися співу, грі на скрипці, на гуслях і на бандурі 20 чоловік.

Музична школа випускала співаків, скрипалів, банду­ристів і музикантів, що грали на духових інструментах. Багато з них пізніше входили до придворних оркестрів і хорових ансамблів поміщиків.

У містах і великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика, багаті поміщики утримували оркестри, кріпацькі капели, хори, оперні трупи тощо.

АРХІТЕКТУРА.

У другій половині XVII — поч. XVIII ст. будуються в Україні собори, дзвіниці:

— церква у Межигірському монастирі (будівництво по­чато у 70-х роках XVII ст.)

— церква у Братському монастирі Києва,

— церква в Пустино-Микільському монастирі (архітек­тор Й, Старцев).

2. У 1706 році на базі укріплення Києво-Печерського мо­настиря було закладено Печерську фортецю, будівницт­во якої було закінчено у 1716 році. У фортеці зберіга­лася зброя і боєприпаси.

3. У 1713 році у Києві були збудовані нові укріплення від Печерської фортеці до Подолу.

4. У 1703-1704 pp. було збудовано кам'яний будинок Києво-Могилянської академії, а в 1732-1740 pp. — до­будовано другий поверх. У дворі Братського монастиря було збудовано "бурсу" академії, де жили студенти.

5. На початку XVIII ст. ведуться великі будівельні роботи в Софійському монастирі:

— розпочато будівництво кам'яної Софійської дзіниці;

— реставровано Софійський собор;

— зведено південну надбрамну башту;

— у 1746-1747 pp., одночасно з огорожею Софійського монастиря, була побудована Брама Заборовського з фігур­ним фронтоном у стилі українського бароко;

— у 20-х роках XVIII ст. побудовано трапезну і поча­лося будівництво Митрополичого будинку.

Бароко (від лат. — вибагливий, химерний) — стиль у мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні пишна декоративність, динамічність композиції.

6. Велися також відбудовчі роботи в Михайлівському Зо лотоверхому монастирі.

7. У 1727 році на території Києво-Печерської лаври побу довано Митрополичий дім, який прикрашали 3 велик фронтони. Це один із кращих зразків архітектури Киск.і першої половини XVII ст.

8. У 20-30-х роках XVIII ст. в архітектурі зріс вплив наро дних елементів.

9. Чимало зробив для розвитку архітектури в Україні І.Ма зепа. У 1693 році І.Мазепа на свої кошти збудував Бо гоявленську церкву Братського монастиря, всього збуду вав 20 церков. Ці споруди мали спільні риси, названі "Мазепиним бароко". Була знищена у 30--х рр. XX ст. більшовиками.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.

1. В кінці XVII — поч. XVIII ст. продовжує розвиватися іконопис. Шедевром цього періоду є ікона "Розп'яття" (кінець XVII ст.).

2. Своєрідністю і яскравістю відзначаються іконостаси цього періоду: Києво-Микільського собору (розпис було почато у 90-х роках XVII ст),

Георгіївського собору, Видубицького монастиря та ін.

3. Розвивається портрет.

— В українському портреті цього періоду було харак­терним зображення засновників храмів.

Такі портрети мали прославляти діяльність людей, які своїм пожертвуванням на громадські потреби заслужили честі бути увічненими, подібно до святих, у змальованих на стінах портретах (такі портрети художників Яна Гербур-та та Костянтина Корнякта).

— На західних землях України були поширені невеличкі портрети окремих людей, щоб увічнити про них пам'ять:

"Портрет Варвари Лангіш" (XVII ст.) Миколи Петрах-новича, талановитого майстра галицького малярства.

— Широко побутували світські портрети. У панських маєтках, у помешканнях заможних міщан були галереї ро­дових портретів. Козацька верхівка також замовляла пор­трети.

Для цих портретів характерна ретельна передача рис обличчя, вимальовування низки деталей і тому неповтор­ний урочисто піднесений настрій таких портретів.

4. Розвивалася гравюра. Найкращі гравери цього періоду:

— Олександр Тарасевич — створив гравюру "Воскре­сіння Христа" (1709 p.), серію гравюр до "Києво- Печерсь-кого патерика".

— Іван Мігура — автор гравюри "Іоанн Златоуст" (1705 p.), а також відомі його гравюри козацької верхівки та вищого духовенства — В. Кочубея, П. Ломиковського, С^ Яворського та ін. Його гравюри оздоблені декоративними прикраса ми.

— С. Савицький — в його гравюрах зображені види Києва.

— М. Семенов — автор гравюри "Успіння" (1710 p.).

— Н. Зубрицький — створив кількасот гравюр на. дереві і міді переваж но на біблійні сюжети.

— А. Козачківський — створив прекрасні гравюри на міді "Покладання у гроб Христа", "Цар Давид" та ін., оформив Київське видання "Апостола" (1722 р).

5. Розвивалося декоративно-ужиткове мистецтво. Широкого поширення набуло золотарство, яке досягло ви­сокого рівня художньої досконалості.

— А. Равич — один з найбільш відомих київських зо­лотарів. До нас дійшло коло 60 виробів з його тавром. Це різного роду срібні кухлі, чарки, келихи з орнаментальним карбуванням у вигляді фігур, завитків, стрічок, гірлянд тощо.

— І. Білецький — майстер — срібляр. Найбільш відома його робота — оправа Євангелія, ви­готовлена для Києво-Печерської лаври (1722 p.).

Одна з оправ Євангелія цього майстра зберігається в Оружейній палаті Московського Кремля.

6. В першій половині XVIII ст. видатними українськими живописцями були:

- Алімпій Галик (1703-1763 pp.) - прославився розпи­сом Успенського собору (1724-1731 pp.) і Троїцької над-брамної церкви в Кисво-Печерській лаврі.

Його картини на біблійні теми "Хід у рай", "Перший Вселенський собор у 11 іксі" були намальовані з глибоким поетичним почуттям.

У 30-60-х роках XVIII ст. очолював Лаврську художню школу, вихоши» багато українських художників.

— Яким Гішііеі.кий жиііоііиссць і позолотник. Малював ікони й оформив іконостас Успенського собору Києво-Печерської лаври.

— Михайло Юревич — викарбував срібні оздоби царських врат Успенського собору Києво-Печерської лаври (1748 р.) і створив оправу цього ж собору у 1751 р. Від цих шедеврів золотарського мистецтва збереглися липи* фрагменти, знайдені в руїнах Успенського собору.

ВИСНОВКИ:

1. Розвиток культури українського народу кінця XVII першої половини XVIII ст. свідчить про те, що український народ у важких умовах іноземного панувап ня не тільки зберіг здобутки культури попередніх епох, а й примножив їх новими надбаннями і шедеврами.

2.В культурі цього періоду спостерігаються збереження традицій Київської Русі, вплив західноєвропейської кулі, тури, ідей просвітництва, гуманізму, реалізму.

3. Одночасно негативний вплив на розвиток української культури мала колоніальна політика Росії та Польщі.


Баканурський

Українське бароко й особливості української культури періоду першого національного відродження

У XVII ст. на європейських територіях відбуваються грандіозні соціальні зрушення, що спочатку були пов'язані з релігійними протиріч­чями, але в ході розвитку набули національного характеру. Це, зокрема, Тридцятирічна війна (1618-1648 pp.). її кінець не випадково збігається з початком визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького: по суті, українські події були останньою, самою дале­кою хвилею загальноєвропейського національного руху. Перша полови­на століття в історії України була часом кривавої збройної боротьби із зовнішніми ворогами (Кримським ханством, Туреччиною) і внутрішнім ворогом — шляхетською Польщею, проти якої були спрямовані чис­ленні селянські повстання. У цей час формується козацтво як військова сила: легендарний гетьман Петро Конашевич Сагайдачний провів ре­форму, що перетворила козацтво з колишніх загонів-ватаг фактично на регулярну армію, чиї міць і відвага були відомі всій Європі. В релігійно­му відношенні козацтво однозначно заявило про себе як про безкомпро­місного захисника православної віри. Сам гетьман разом із усім запор­ізьким козацтвом вписався 1616 р. в Київське Богоявленське братство, якому надавав постійну підтримку.

Україна XVII ст. безпосередньо причетна до європейського світу і в соціально-політичному, і в культурному відношенні.

Як зауважив свого часу авторитетніший дослідник української куль­тури Є. Маланюк, XV-XVI ст. були в нашій культурі часом все більш відчутних віянь і водночас певної агресії з боку Заходу. У наступному сторіччі і "вітер" (прогресивні впливи в розвитку культури), і "тиск" (ка­толицька експансія в її крайніх формах) досягнуть максимальної сили. В результаті зіткнення наукра-їнській території інтересів католицького Заходу й місцевих національно-православних традицій у XVI ст. відбу­лися події, чиї масштаб і наслідки проявляться лише в наступному столітті. Мова йде про угоди між українською церквою (точніше, її ча­стиною) і католицькою: унії Люблінську 1569 р. і Берестейську 1596 p., за якою українська церква визнавала верховенство над собою папи римського. Внаслідок Берестейської унії українська церква розділилася на дві: традиційну православну й уніатську (пізніше за нею закріпиться назва "греко-католицька"). Цей факт релігійної свідомості українського народу аж до наших днів є одним з істотних чинників національного культурного процесу.

Однією з характерних риси розвитку української культури XVII ст. була оригінальна творча контамінація різних стилів, що в західноєвро­пейській культурі складали цілі епохи періоди. Це явище отримало на­зву "згущення", завдяки якому Україна інтенсивно компенсувала своє відносне відставання. "Згущення" розвою української культури в XVI-XVII ст., коли складалася українська культура нового часу, полягало в одночасному співіснуванні ідей Реформації й бароко з ідеями Ренесан­су, адже культурні контакти України з західною і центральною Європою сягають у глибину століть, а в період Проторенесансу набули дуже широкого поширення. Одним з яскравих прикладів може служити так звана Горянська ротонда — невелика ренесансного вигляду церква у прикарпатському селі Горяни, побудована й розписана в XIV столітті північно-італійськими майстрами. Подібне об'єднання місцевого й зах­ідноєвропейського художнього досвіду збагачувало українську культу­ру, затверджувало в ній нові тенденції.

Кінець XVI — XVII ст. стали часом так званого "першого україн­ського Відродження" (див. розділ "Культура епохи Відродження"). У XVII столітті серед слов'янських культур українська займає одне з провідних місць, поступаючись лише польській, з якою інтенсивно взаємодіє.

Ренесансний гуманізм приніс із собою нове бачення людини й по­в'язане з ним поняття освіченості в його світському сенсі. Реформація ж як прояв злету релігійної самосвідомості європейських народів, підкреслила значення народу, нації. У результаті з'являються видання Священного Писання національними мовами, серед ша.Шересопницьке Євангеліє (1556 р.) — перший переклад Євангелія українською мовою. Цей знаменний культурний факт вказує принаймні натри обставини: по-перше, наявність людей, що володіли і рідною, й іноземними мовами; по-друге, на досить широке розповсюдження писемності серед народу, який потребував рідної мови для безпосереднього сприйняття текстів Святого Писання. Рівень писемності справді в Україні кінця XVI-XVII ст. був дуже високим: так,, німецький пастор Одебран писав у 1581 p., що в Україні при всіх церквах є школи й викладають у них дяки, тобто люди, що одержали релігійну освіту.

Дяк для української культури цього періоду — фігура дуже харак­терна. На відміну від створеного літературою XIX ст. образу дяка-помічника священика, що за звичай є ледь освіченим стариганом, зак­лопотаним суто земними справами, дяк на Україні XVI-XVIII ст. це нерідко молода людина, що здобула (або не завершила) освіту, але не одержала священицького сану. Основним заняттям дяка була вчительсь­ка праця —адже православні школи існували при церквах, і саме дяк відповідав за справу народної освіти. Колоритний елемент українського суспільства складали так звані "мандрівні дяки", що ходили Україною поодинці чи гуртом й нерідко не гидували й чужим шматком, оскільки освіченість насичувала більше дух, ніж тлінне тіло. Основними ж дже­релами існування цієї дуже освіченої, але не дуже організованої братії був свого роду інтелектуальний підряд: вони могли скласти і лист, і скаргу, і віршовану оду за всіма правилами піїтики, і поставити ними ж складе­ну "ггієсу" (так звану "шкільну драму"), і зробити переклад з латини чи грецької. Усі ці знання давала бурса. Власне, освіту давав колегіум — навчальний заклад, бурсою ж називався гуртожиток. Студенти, що там жили, іменувалися "бурсаками" чи "спудеями".

На початку повісті М.В. Гоголя "Тарас Бульба" старий козацький полковник Тарас зустрічає синів, що приїхали на канікули з "бурси". Цією "бурсою" міг бути не обов'язково православний (приміром, Києво-Мо-гилянський) колегіум: козацька старшина віддавала дітей і в протес­тантські, і навіть у єзуїтські навчальні заклади з дуже високим рівнем викладання. До єзуїтських колегіумів могли потрапити й православні (наприклад, майбутній гетьман Богдан Хмельницький), і герой повісті Гоголя красень Андрій, очевидно, не самою зовнішністю полонив ви­шукану польську панночку: навчали його "у бурсі" й риториці — мис­тецтву красномовства, й іноземним мовам (не на "хлопській" же ук­раїнській звертався син козацького полковника до чарівної шляхтянки: відомо, що в Киево-Могилянском Колегіумі учили польську мову). Ста­рий Тарас готував своїх синів до військової кар'єри в Січі, а це потребу­вало ґрунтовної освіти. Козацька еліта завше надавала освітній справі великого значення й добре розуміла її роль у розбудові української дер­жавності: гетьман Іван Виговський, наприклад, у Гадяцькій угоді з Польщею висуває вимоги щодо створення на Україні двох академій не нижче краківської, православних шкіл і друкарень, вільного книгодруку­вання; за 20 років подібні ж вимоги висував на Варшавському сеймі через своїх послів гетьман Петро Дорошенко .

В Україні ще у XVI ст. виникли школи європейського типу. У на­ступному столітті розвиток освіти значно інтенсифікувався. Так, киї­вський уніатський митрополит Іпатій Потій заснував колегіум у Вільно й школу в Бересті; з метою поширення уніатства серед народу видава­лися книги мовою, наближеною до народної мови. Близько 20 шкіл на Україні існувало при монастирях католицького ордена василіан. 1632 р. засновано було перший український вищий навчальний заклад — Киє-во-Могилянську Академію, а 1661 р. — і перший на території України університет — Львівський, що мав 4 факультети, типових для середнь­овічних європейських універси-тетів: філософський, юридичний, медич-нші, богословський.

Величезну роль у розвитку української культури XVII ст. відіграла Києво-Могилянська Академія. її було засновано завдяки турботам Петра Могили, одного з найосвіченіших і найбільш передових людей епохи, видатного українського релігійного й державного діяча. За по­ходженням Могила був знатним молдаванином (сином молдавського господаря), за культурною приналежністю — українським патріотом, за характері освіти й типом особистості — людиною європейських по­глядів. Усвідомлюючи нагальну потребу введення в Україні європейсь­кої системи освіти, він дві київські школи: Лаврську (при Києво-Пе­черській лаврі) і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісничого району Подолу. Завдяки об'єднанню викладацьких сил і матеріальних можливостей шкіл виникла нова, більш високого рівня освітня структура — Колегіум, закінчення котрого давало можливість продовжити освіту в будьякому університеті Європи. Хоча формальний статус академії Колегіум одержав лише в 1701 p., фактично із самого початку новий навчальний заклад будувався за зразком європейських університетів: викладалися ті ж дисципліни, мовою навчання також була латинь, що продовжувала залишатися мовою європейської вченості. Значною мірою Києво-Могилянський Колегіум був прообразом Академії наук (другим після Острозької Академії), оскільки тут працювало чи­мало великих учених, серед них Інокентій Гізель, автор "Синопсиса" — зведеної праці з історії України з найдавніших часів, Мелетій Смотрицький, чию "Граматику" Михайло Ломоносов називав своїми "вратами вченості". Був Колегіум і прообразом Академії мистецтв, адже тут вик­ладалися й художні дисципліни: піїтика, музика, основи драматичного мистецтва. Славилася бібліотека Академії, що включала до початку вісімнадцятого століття набагато більш як 10 тисяч томів (загальний обсяг фондів не встановлено, але відомо, що, коли наприкінці XVIII ст. в бібліотеці сталася перша пожежа, а 1811 р. — друга, загинуло більше 10 тисяч книг — значна частина бібліотеки.

Зрозуміло, система навчання була схоластичною, як і вся євро­пейська система університетської освіти. Однак практика іспитів, зап­роваджена Петром Могилою, була дуже передовою для свого часу. Перевідні й випускні іспити являли собою справжні публічні диспути, а оскільки термін навчання дорівнював 12 рокам, "спудеи" могли одер­жати чималий досвід публічних виступів, де кожний відстоював свою точку зору, виявляючи ерудицію й обдарованість. Це мало велике зна­чення і для майбутнього священика, і для світської людини: чиновника, ученого, суспільного діяча, адже саме на XVI-XVII ст. приходяться чи не запекліші релігійні полеміки і пов'язаний з ними розквіт публіцистики.

Диспутами цікавилися не лише учні й професори. Активними їхніми слухачами були кияни, а також жителі інших міст, що спеціально при­їжджали для цього до Києва. Такий інтерес закономірний: адже диспути супроводжувалися процесіями, виступами співаків, театральними дійствами і т.п. Тому в Києві навіть ярмарок намагалися влаштовувати в дні диспутів, оскільки багато покупців і продавців (які, певна річ, аж ніяк не належали до інтелектуальної еліти) прагнули послухати освіче­них осіб і могли в такий спосіб сполучати комерційні інтереси із задо­вольнянням культурних запитів.

Академічні диспути являють собою дуже яскравий феномен ук­раїнського культурного життя XVII - початку XVIII ст., своєрідну мо­дель української культури цього часу. Вони ж дають яскраві приклади характерного для бароко синтезу мистецтв: у диспуті треба було вия­вити ерудицію і вправність у теології (оскільки дискутувалися найчаст­іше релігійні теми), філософії, риториці (учні повинні були володіти мистецтвом красномовства), драматургії й драматичному мистецтві, літе­ратурній творчості і т.д. До диспутів готувалися друковані афіші, що розповсюджувалися у місті (кількість друкарень в Україні XVII ст. була дуже значною, в основному випускалася література релігійного змісту). Пізніше почали друкуватися так звані "конклюзії", тобто тези диспутів. Вони були естетично оформлені художником-графіком і не лише знайо­мили гостей із проблематикою майбутньої битви розумів, але й слугу­вали своєрідними сувенірами для почесних гостей, у тому числі інозем­них. Образотворче оформлення творів, у повній відповідності до прин­ципів барокової естетики, представляло алегоричний контекст диспуту. Зображувалися герої античної міфології й історії, іноді й герої-сучасни-ки: студенти біля будинку Alma mater на знаменитій гравюрі І. Щирсь-кого 'Тріумфальне знамено". Латинські вислови, що прикрашали такі "конклюзії", сповіщали освіченому українцю XVII ст. не менше, ніж гер­би, алегоричні фігури й символи, якими так багате мистецтво бароко, у тому числі українське.

Зі стилем бароко пов'язане широке коло явищ української культури XVII-XVIII ст. Це літературне бароко (поетичні добутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що ви­никла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов на Україну з Польщі і набув тут широкого поширення. Виникнення національного те­атру на Україні також відноситься до цієї епохи: 1619 р. у Кам'янці Стру-миловій під Львовом представлені були дві інтермедії Якова Гаввато-вича, написані народною мовою на фольклорні сюжети 'Продав кота в мішку" і "Кращий сон"; у них уперше з'являється образ українця — селянина.

В архітектурі видатним явищем національної культури стало так зване "козацьке бароко", пов'язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовен­ства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний об­раз людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродно­го. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажан­ням увічнити своє ім'я, замовники споруджують розкішні дерев'яні й кам'яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконоста­сами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписа­ми й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу. Такі Вознесенський Собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровський со­бор у Харкові. Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи на Україні було зведено й відреставровано наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво-Печерській лаврі і Софійський собор у Києві. В українському образотворчому мистецтві поряд із традиційним релігійним живописом поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглася безліч портретів видатних персо­нажів української історії й пересічних людей (міщан, купців, заможних ремісників і членів їхніх родин) роботи українських художників, що свідчать про розвиток портретного жанру, джерела якого ведуть до куль­тури європейського Відродження. Характерною пам'яткою народного образотворчого мистецтва є сюжет "Козак Мамай": зображення коза-ка-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини у величезній кількості виконувалися безіменними сільськими художни­ками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову сти­лістику. У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партес-ний спів, що прийшов з Європи. У великих типографіях Києво-Печерсь­кої лаври, Львова, Чернігова й інших міст розвивається графічне мис­тецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої знову ж таки прийшла з Заходу і була засвоєна украї­нськими майстрами.

Закономірною для епохи пробудження націонштьної свідомості, якою виявилося XVII ст., була поява історіографічних досліджень. Найцінні­шою пам'яткою тут є так званий "Густинський літопис" (переписаний 1670 р. в Густинському монастирі на Полтавщині), в якому викладено історію України від Київської Русі до кінця XVI століття. Автор чітко розрізняє історію південної Русі-України й Московського князівства і в

цьому питанш виявляє солідарність з позицією польських учених того часу, однак навряд чи автор "Літопису" був поляком: у книзі чітко по­ставлена проблема генезису самостійної української культури, наявність якої польськими авторами-сучасниками заперечувалася. У "Густинсь-кому літописі" вперше викладено історію українського козацтва, якому присвячено окремий розділ "Про початок Козаків".

В цілому нарис культурної історії України XVII ст свідчить про те, що Україна була в цей час не лише периферією загальноєв-ропейського розвитку, а й самобутнім культурним феноменом.

Питання для самоперевірки.

1. Які культурно-історичні обставини зумовили специфіку картини світу в культурі XVII ст.?

2. Охарактеризуйте особливості художнього стилю бароко?

3. Які ще художні стилі притаманні були європейській культурі зазна­ченого періоду?

4. Охарактеризуйте культурно-регіональну специфіку українського бароко.


3160034261560706.html
3160075378533491.html
    PR.RU™